Звичайно, бути інколи щасливими непогано, проте правда в тому, що ми не хочемо бути щасливими завжди. Зазвичай нам сумно з якоїсь причини, але — свідомо чи підсвідомо — ми просто хочемо сумувати. Можливо, це зв’язано з тим, що нам хочеться емоційного різноманіття. Відчувати постійно одні й ті ж емоції (навіть якщо це щастя) для нас нудна рутина. Але є ще одна дуже цікава причина: щастя в порівнянні зі смутком виглядає тупувато й не драматично.
Всі ми знаємо, що великі художники шукали натхнення в печалі, а не в веселій прогулянці з морозивом. В есе Хартлі Кольридж розповідає про меланхолію як витончений стан свідомості, на відміну від щастя. От що він писав в есе “Печальні роздуми про меланхолію”, надрукованому в 1823 році: “Меланхолія рідко зустрічається в нерозвиненій свідомості — й не може існувати у тварини”.
Людей можна поділити на три великих класи, згідно з типами меланхолії:
- філософи й релігієзнавці — ті, хто шукає нескінченне в розбіжності до кінцевого;
- поети, коханці, завойовники, біржові маклери — ті, хто шукає безкінечне в кінцевому;
- сатирики, комедіанти, ненависники людей та жінок, жартівники всіх видів — ті, хто шукає приниження кінцевого в порівнянні з безкінечним.
Ми поступово дійшли до головного питання: чому меланхолія може бути елегантною та привабливою в будь-якому вигляді? Хіба не повинна вона бути знищена еволюцією в першу чергу? Меланхолія — це ж очевидна мішень для сексуального ігнорування. Яка жінка обере жалюгідного партнера, який звик тільки сумувати, замість щасливого веселуна, який завжди посміхається? Якщо подивитися з такого ракурсу, то питання виглядає взагалі безглуздим. Проте, подивімося, що у нас виходить далі.
Першим це помітив Чарльз Дарвін в роботі “Вираження емоцій у людини та тварин” (1872) — смуток виражається однаковим способом в різних народах. Якщо печаль настільки поширена, то це означає, що у неї повинно бути пояснення з точки зору еволюції. Якщо депресія — це огидна міазма, що поглинає мозок, то елегантна печаль — щось типу хвоста павича, розфарбованого в сині та блакитні кольори. Розберімось, чи так це насправді?
Будь-який дурень може жити щасливо, але потрібно прикладати набагато більше зусиль, щоб жити й сумувати.
Все ж таки антропологи не дають чіткої відповіді на це питання. Проте печаль представлена в великій кількості культур: це простота музики, яка відома в Новому світі як блюз, це суміш сили, енергії та меланхолії, яку Клод Леві-Стросс знайшов в Бразилії та розповів у книзі “Печальні тропіки”, це погляд Вергілія в “Енеїді”. В усьому є сльози, та це сказано не гірко й безнадійно, а як парадоксальне ствердження краси світу.
Ми можемо тільки припустити, що елегантний смуток — це сигнал, що той, хто його відчуває, має достатньо сили, вільного часу й чуттєвості, щоб протистояти своїй печалі. Це нагадує нам про концепцію гандикапу, яку сформулював ізраїльський еволюційний біолог Амоц Захаві в 1975 році. Ідея в тому, що такі екстраординарні риси, як величезні оленячі роги або хвіст павича, корисні, тому що вони навмисне марнотратні й доставляють очевидні незручності власникові. Це спосіб сказати «я настільки сильний, а мої гени такі бажані, що я можу дозволити собі тягатися з цим маніфестом, прекрасним недоліком мого тіла».
Якщо вірити цій моделі, то печаль — це навмисне споживання. Хмурий погляд залучає більше м’язів, ніж посмішка, в цьому й схована вся суть. Це сигнал нашій здатності безрозсудно витрачати сили та енергію. Як ми вже писали вище, будь-який дурень може щасливо жити. Потрібно набагато більше зусиль, щоб жити й сумувати.
